Я народжений тут, в країні, що була обрана мною задовго моєї появи у цьому світі. Тільки я маю спогади і подібних собі не зустрічав. Бачив тих хто здогадуються, бачив переселених, яких називають божевільними. Бачив полонених темними, які вустами людей пророчать неправду. Лише мені одному судилося чи присуджено пам’ятати звідки прийшов та з чим маю піти.
Задовго до свого народження, я пам’ятаю себе в тісній бібліотеці, стіною якої слугувала велика шафа картотек, а інша полиці з книгами. Я був там мабуть достатньо довго, як для земного часу, може віки. Мене ніхто не підганяв, не кликав, мені не було потреби поспішати, я не мав обов’язків. Це місце спокою було моїм притулком для відпочинку. Кімната, і книги. Картотека допомагала знайти потрібні часи, події. Потім я повертався на зручному кріслі до книжкових шаф і дістаючи з полиці необхідний фоліант заглиблювався в його вивчення.
Зрештою, я зрозумів тільки те, що Світ земний приречений до зацикленості подій. Розквіт і занепад імперій та цивілізацій відбувалися через небажання пізнати себе і навколишнє, як наслідок неусвідомлення свого призначення і приховування Істини, яку більшість боялися чи соромилися.
Хтось був завойовником, хтось хлібором, а хто скотарем, чи мисливцем. Те що їх оточувало тим і жили, з тим вмирали та були здивовані та пригнічені пустотою і убогістю свого Духу. Так шли віки, тисячоліття. Все минало і поразки були лише для того, щоб запалювати серця нащадкам. Звичайно, якщо такі лишалися.
І от через покоління, ті хто приходив по слідам пращурів, піднімали свої народи гаслами минулої величі не розуміючи в чому вона полягала, не вникаючи в суть слави і періоду розквіту. Знову все повторювалось і поверталося на те ж звідки взяло свій початок де і чекав неминучий кінець. Воїни-загарбники вихвалялися скореними народами та територіями, сіячі своїми врожаями, скотарі-кочевники, стадами худоби, мисливці та рибалки впольованими тваринами.
Знову, люди певної нації, якій був наданий шанс приходили її відродити, та замість будівництва, розкопували старі фундаменти і на їх основах зводили знесені століття тому фортеці.
Я довго міркував, я вивчав всі ці книги. Де ця Істина, що має проявитися в кожному з народів, щоб прославити його, щоб він став доповненням єдиної і цільної родини на Землі та нездоланої Сили в Небесах.
Деякий час я був зайнятий такими міркуваннями. Книги вже були не цікаві, суть вчень я вловив. Я мав провести в кімнаті стільки часу допоки не визначусь з обраною країною в якій мав зродитись.
Нарешті, через деякий час, я був готовий і попрохав послати мене до того народу, що мав велич, та ніколи нею не пишався, до народу, хто іскрою глибокою в серцях тлів, але полум’я розквіту так і не знав, до нації, що знала мудрість, але не вчила інших, до людей, які не шукали слави серед інших подібних собі народів.
Так, я з’явився на світ в Україні. Мій народ, тепер мій рідний народ потопав в натовпі блазнів, лицемірів і зрадників. Кров перемішалась. Багато кого не можна було розпізнати, друзі виявлялися ворогами, загальна підозрілість та недовіра. Слова правди у вустах потворних брехунів смерділи.
Згодом, люди переставали вірити в слова, довіряти близьким, а опісля і собі. Почуте власними вухами піддавалося сумніву. Побачене власними очима, зводилось до марева й ілюзій. Все міражі і не правда.
Про своє, про націю ніхто не думав і не вів навіть тихі розмови. Все українське висміювалося, принижувалося, класифікувалося за нижчим сортом.
Одинаки, як викинуті з натовпу час від часі намагалися нагадувати про себе та їх суспільство відкидало і обмежувало в глухих стінах психіатричних лікарень, в’язниць, наркологічних диспансерів чи кладовищ.
Час минав, я жив і мучився. Я бачив в кожному вогні та через попіл все рідше і рідше вони освічували простір. Розжарене попелище сердець через зливи образ та принижень перетворювалося на камінь. Холодний і неприступний, злісний блиск якого можна було розгледіти в очах.
Так минав час, рік за роком, набігало століття. Я бачив все і спостерігав, Бачив короткочасну надію на самостійність і розквіт, що потонула у багатовекторних і егоїстичних та непоступливих руках керманичів.
Бачив, яке тяжке ярмо висіло над моїм народом сімдесят років, бачив як його знищували, розграбовували і стирали з історії українську ідентичність ті, що так її боялися. Найжахливішим страхом було для них якщо б всі відкрили очі, і після б Істина, неприкрита і невідворотна постала б перед людством. Тоді б не було, і не буде стягів катів на площах величних міст моєї країни. Замість них, будуть стяги Слави і Правди, у поєднанні з Справедливістю. Все б так, лиш би мій народ не підвів, не опустив голову і руки. Втримався на ногах, Перемога близько, Світанок на порозі.
Згодом, несподівана і подарована незалежність і шанс відродження, як святковий торт розділена між кликаними і обраними. Країні, що відвойовувала і зберігала своє надбання на цьому святі місця не знайшли. Порвані і загублені. Без просвіти.
Та знову, ті диваки і одинаки піднімалися, бунтували, говорили, закликали та нажаль, одна мова, а бачення були різні. Одні сорочки вишиті носили, а за ними різні серця билися.
Як не розпачем було назвати мій стан? Приречений під місяцем у повні я стояв. Прорахувався, думав, не той народ обрав. Не смілий, кволий і занадто мінливий. Місяць у повні насміхався, і сон прийшов в якому побачив, як Господь прощає, вкриває Мати Божа своїм рушником, і крила сотень тисяч Небесних Ангелів над моєю країною. Та перед цим, імла пройде, вогнем пропече водою змиє нечисте і темне. Каміння не лишиться в серцях, а хто зволікатиме, потягне воно свого власника до низу.
Спершу нам сватали господаря, що вже не міг сховати за спиною своєї чорної нагайки. Не стримувався, свистіла вона над головами бідноти і черні, а хто піднімав, то враз падав до землі мертвим.
В мить, що не очікував ніхто, ті одинаки-диваки об’єдналися на великій площі тисячолітнього міста і знесли пана, а за цими хлоп’ятами, за їх чистими поглядами, після їх самовідданості і жертовності, камінь, що огорнув серця сотень тисяч співвітчизників почав танути як той лід у спеку.
Темне відступало, але не здавалося. Вхопилося за шматки Країни, іклами та пазурами вчепилося і не відпускало десять років, а в пащуку йому злодії кидали невинні душі українців.
Та мій народ тримався, і прийшла нова біда, відгодована темна нечисть постала, спробувала піднятися розкрила пащу, а звідки сморід невимовний, і темрява і холод були тієї весною. Плакуче літо і сумна осінь.
Друзі, що в перші роки незалежності били себе в груди та присягалися і довічному захисту моєї Країни, задовго до нападу змирились з її долею, опустили очі, погляди відвели і коли стукали в їх двері, не відчиняли.
Та й вони отямилися, гасла, єднання, вогонь над ворожим натовпом і віра українців пробудили деяких друзів. Присоромилися вони, приєдналися.
Йшла другий рік і добігала до третього справжня війна, Країна трималась. Країна встояла бо вже кожен з моєї нації знав Істину і призначення свого буття, міг і вмів розрізняти темряву від світла.
Я той хто бачив і пережив тут багато подій, ще сумнівався і скептично ставився до цього, недовіра жила і в моєму серці. Вимушена і зрощена досвідом попередніх поколінь.
Та сумніви розвіялися остаточно, коли я став помічати відсутність на вулицях безлічі до цього приблудних псів і собак. Таке вже бачив колись, в голодні та кроваві роки їх відстрелювали, варили мило, їли. Та в цей час на щось подібне не було схоже.
Згодом я дізнався про сотні відкритих в Країні охоплених війною притулків для тварин. Я знав, як ризикуючи життям, бійці і волонтери вивозили їх з прифронтових сіл і міст.
В моїй країні стало жартом і фактично правдою, що у кожного бійця на передовій були свої улюбленці. Хто це міг уявити, у кого ще є такий досвід? Тільки у моєї нації. Коли горе від втрат і сліз не очерствляє Серце, а навпаки розкриваючи його випромінює Любов. І перші хто її отримує це менш захищені.
Саме це і стало знаком, мій народ відтанув повністю. В серцях каміння вже не має. Там є Любов і Віра в Справедливість. Там з’явилося те, чого не бачив раніше. Знання свого місця і ролі. Усвідомлення себе, як поєднання з цілим Світом.
Різала ця Правда пащу звіру, виїдала йому зуби, і вже його голод стомлював, збентежував. Рвав він, бився в конвульсіях. Від цих різких рухів, земля Країни тремтіла, але все тихіше і тихіше. З часом, його рев перетворювався на скавуління. Він вив, зуби розм’якли і пускали свою хватку. Пазурі підтягував до себе, лишаючи рвані рани на Святій Землі.
Позаду нього, стояв його господар, давив на хвіст, вимушував боротися, та сил у звіра не було. Він помирав, а в недобрих і лихих людей, кволу тварину не лікують.
Одного дня прогримів постріл зі сходу. Тоді стало зрозуміло, що звіра більше не має. Мій народ, як до війни, ніби її і не було, оговтавшись від пострілу, укріплений в серцях і отримавши силу Істини, вийшов на поля, заліковував рани воїнів, відновлював міста, розбудовував та укріпляв родини.
Так ми стали жити, здобувши мудрість в столітніх битвах, здолавши звіра, не загордились і нікого не вчили. Українці – це приклад для інших. Ми пізнали Істину і радість ця в наших серцях лишиться на завжди. Ми стали Нацією.
Нашвидко пишу, щось без подробиць бо не маю часу. До кімнати з книгами ще не скоро.
@Барвінок