Все починається з кінця...
Все починається з кінця. І при дверях, міркуючи чи стукати, стоїть Душа.
Притрушена попілом, столітнім, ховаючи за сорочкою шрами, опускаючи до долу очі. Чекає, міркуючи і сподіваючись, а раптом повернуть? Раптом з гори донесеться, «Йди! Тобі ще не час!». І все, і знову в тілі. І вже так звично.
На сей раз мабуть так не буде. Чомусь так холодно і вогко. Лишила там свій одяг, теплий. Ліжко не застелене - то в дорогу. Мабуть в далеку.
Пританцьовуючи, чи відкриють? Чи впустять? «Егей! Я повернулася! Я вдома!». Не впускають. Присісти б, та де? Вогко.
Як же ж так? Запитує і тужить - «Маю крила. Вмію літати, знаю дорогу, хочу до дому! Чому ж так? Чому не лечу? Що тримає?»
Озирнулася, нитки, сотні, заплутані, скуйовджені. Ось від правої руки і від шиї, ось в серці глибоко сидять. До ніг, так ніби прикута. І всі ці нитки до землі.
Вже не повернеться, знає. Кричить і стукати не в силі. Літати вміє однак не літає. Зупинилась.
Опустилась голова смиренно. «Я не повернусь! Вже нічого не вдієш та не виправиш. Нічого не змінити. Агов! На сторожі, чуєте? Я готова».
Почула шурхіт, потім скрип і через шпаринку ледь відчутну прохолоду. Аж в ту саму мить, щось підхопило, штовхнуло в спину і закрутило у вирій.
Летить і бачить. Тут пронесеться повз скорботних рідних, обіймаючи кожного. Біля кожного поплаче, і попросить вибачення за буремність років.
Повернеться в дитинство, підхопить спогади, мрії, кине їх в торбу. Пролетить повз юність, втамує спрагу її прохолодою. Відвідає зрілість, вклониться їй до землі, збере по поличкам всього чому навчилась, повісить на шию образи і несправедливість, а до ніг причепить свої гріхи.
І от вже знову біля дверей. Між одвірками листок. То її карта життя. Її шлях. Відкрились двері. Вже нікого не кликала і не просила. Переступила поріг і крила розправившись, самі понесли її у височінь. Летить до дому.
З-за хмар, час від часу вилітають її знайомі, вітаються. Вказують напрямок, та клином слідують за нею. Вже веселіше трохи. Вже ніяк, вже байдуже, вже ні де. І відчуття вогкості зникло. Тепло, але якось по іншому, ніж на Землі. Тепло те йде не від Сонця, а з середини та і живиться звідкись з іншого Джерела.
Хмари густі, пелюстками квітів, клубочуться, вирують, усміхнені всі, але без бажань і пристрасті. Летить, то низько то високо, подих захоплює, але не страшно.
«Я повертаюсь, я лечу до дому». «Мені вже не хочеться назад, я вільна у виборі, я вільна у бажаннях, які розтануть в мить коли моє земне тіло перетвориться в те, з чого було взято. Все земне до Землі, а те з чим прийшла з собою».
Летить і бачить себе, так ніби то не вона. Тіло прозоре і одночасно барвисте та кожному відтінку своє значення і мета. От вже голова світлішає, кольори блакитні, як квіти барвінків, от руки жовтого кольору, а темне з грудей ніби вітром зносить до ніг, а за ними лишається слід, як від реактивного літака. За цим, з ніг злітають гріхи і мотузок образ зривається і розпорошується у просторі. Летить і очищується одночасно.
Перерва. Навколо синій яскравий у проміннях сонця Океан. Берег чистий, білого піску як зірок і камінь. Сідає та чекає. Прийшли зображення життя, знову нагадує за себе. Навіщо?
Раптом почула чийсь голос і відгукнулася на нього.
- Що надумала? Час розказати про свій шлях.
- А що саме? Як прожила, чи як померла?
- Це все прописано. Розкажи як ти народилась.
- Я народилась в духмяних садах мого краю. Матір не встигли довезти до пологового, я народжувалась з піснею птаха, хижим поглядом лиса, страхом зайця, ніжністю трав, ароматом квітів і плодів дерев. Я увібрала все це та стала чекати. Я не плакала, на диво, та присмак сліз відчула в перші хвилини. Це були сльози моєї мами. Перші і останні.
- Продовжуй, згадуй, не квапся.
- Після сліз, я відчула як пахне псячим той лис, що чекав. Замість теплих сліз мами, прийшов холодний дощ. Пронизливий вітер зніс всі аромати, а грім заглушив спів птахів. Трави стали мокрі та не м’які. Тоді я почала плакати. І так до свого останнього дня. Я навчилась плакати без сліз, плакати і сміятись одночасно, навчилася хитрощам лиса, підступності. Мені не давали тепла, та і я його не мала. Той холодний дощ так лопотів, що прибив до землі все з чим я народилася і що увібрала з першим подихом.
- Що ж, ти все те так і не спробувала відродити. Ти виживала, ти як хижак билась за життя. В нагороду, матимеш наступне, щоб пройти його і пізнати себе. Світ цілісний і непорушний та не пізнаний через тебе.
- Нове старе? Я сумніваюсь, що хочу цього. Мені лишитись хоча б на березі того Океану. Назавжди розчинившись в його красі.
- Обирай сама. Вже час.
Нарешті Океан! То відходить то приступає до босих ніг. А в грудях така журба, така мука. Бачить сонце воно сідає, вона відпускаю своє я.
Тепер ніде, ніяк та ніхто. Тепер і ціле і подрібнене одночасно. Вона – то всі, а всі в ній.
Вже не летить, заходить в Океан, розчиняється в ньому, дихає з ним і як він, огортає все до чого долинуть води, гріється під сонцем, охолоджується глибинами, мружиться та співає у хвилях.
Вже не летить, вона вже вдома.
@Барвінок