Остання сцена

Сьогодні моя остання сцена. Останній виступ в цьому театрі, перед цими глядачами. Щасливчики таке побачити, навіть не уявляють собі, як продешевили каси з квитками на цю виставу.

Я довго не заходячи до будівлі і стоячи на протилежному боці вулиці спостерігав за людьми, які попри холодний і дощовий осінній вечір по одному, в парі чи компаніями сходились на показ. Більшість з них, як досвідчені відвідувачі закладів культури, залишали до початку з півгодини часу, щоб відвідати гардероб і звичайно театральний буфет. Там, вже тримаючи склянки з віскі, коньяком чи вином, вони уявляли себе аристократами та ділились своїми думками і сподіваннями щодо вистави.

Моє обличчя було на кожній афіші по дорозі до театру і на вході, тож вперше в житті, стидаючись своєї знаменитості, якою упивався до цього, соромлячись закоханості жінок і заздрості чоловіків, вкутавшись в свою теплу куртку та накинувши капюшон, я потрапив до будівлі через службовий вхід.
Ось вже і моя гримерка, я не квапливо дістав з кишеню ключ та розумів, що цього в житті більше не повториться ніколи. Дії, що робив стільки років на автоматизмі, чомусь потребували, якоїсь урочистості та усвідомленості. Тож, я відкрив неквапливо старий та роздовбаний замок і через ледь відчутний дотик в останнє штовхнув двері приміщення, де починав ще молодим актором і де мав намір закінчити цього вечора свою кар’єру.

Вже переодягнувшись у сценічний костюм, як виявилося найстрашнішим стало сісти та подивитись на себе в дзеркало. За декілька хвилин мала з’явитись асистентка і накласти грим, а я все ніяк не знаходив в собі сили підійти до того крісла, що так мені всі ці роки подобалось. Воно було в міру широким та високим. На ньому я часто читав сценарії, програвав сам з собою деякі сцени, входив в образи.

Крісло мене заспокоювало та приглушало мої почуття після кожної вистави, так ніби вбирало в себе всі мої позитивні чи негативні емоції, лишаючи мене наодинці з самим собою. Потім, коли дихання ставало рівнішим, думки сповільнювались і сконцентровувались, я піднімав погляд і довго, ще тривалий час вдивлявся крізь грим і образ актора у себе.

Так, я намагався вийти з ролі, не загубитись в п’єсах та ілюзіях гри. Минали хвилини, спочатку в очах я вловлював ноти свого героя, його міміку обличчя та прописаний настрій. Тільки через тривалий проміжок часу, що займав хвилин зо двадцять, мої очі починали пекти, а за хвилину з них лилися сльози розмазуючи за своїм рухом нанесений грим. Заспокоївшись і декілька разів глибоко вдихнувши, я різко закривав повіки і потім так само швидко їх розплющував. Саме в цей момент, моє відображення свідчило про повернення мого істинного я.
Якщо взяти всі речі, якими я володів чи перебували в моєму користуванні за все моє життя, то мабуть саме це крісло і дзеркало були важливими і дорогими для мене предметами. Такими, яких я б не наважувався ні продати, ні подарувати.
Все почалося після того, як життя поза театром і сценою вклинилось в моє розмірене буття та посіло в ньому спочатку незначну, а згодом вагому частку.

Перше кохання зазвичай навідується в юності, і так кажуть є несправжнім та занадто ідеалізованим. В моєму ж житті, воно прийшло в зрілості, було єдиним та взаємним. І помилки, які мали програтися в молоді роки, я проходив ніби початкову школу.

З того часу, щоразу виходячи з ролі, я дивився в дзеркало і помічав, що до життя повертався не той, який раніше був чоловік. Мої очі мені здавались більш блакитнішими ніж були до цього, більш вологішими, з якоюсь добротою та чутливістю дивились на світ. Я став помічати присутність закоханості в інших людях, почав розуміти їх вчинки, пояснювати, та спокійно на них реагувати. Але на участь у стосунках мого кохання це ніяк не впливало, я косячив і косячив.

Сидячи саме в цьому кріслі, я почув тоді ті страшні для мене слова, що пролунали крізь телефон. Короткі чотири фрази, словосполучення яких, змінило все навкруги. Чотири банальні слова промовлені у відповідний момент і певною особою подіяли як магічне заклинання: «Ми маємо розлучитись назавжди!». Потім в телефон пролунала ще фраза якої вже мозок не сприйняв та не запам’ятав, а після цього прийшла страшна спустошена та наповнена самотністю тиша.

З того моменту, я повертаючись зі сцени, кожного разу проводячи ритуал виходу з ролі, обличчям до обличчя зустрічав відображену в дзеркалі незнайому і навіть ворожу, як мені здавалось людину. Погляд цього чоловіка був пустим, так ніби дивилась на світ особа з випитою до дна Душею. Це мене бентежило звісно, але ця ж людина і виходила з гримерки, прямувала до дому вела побут, спілкувалась та існувала.

Особливі і неприємні відчуття були тоді, як він, точніше я лягали до ліжка, постіль якого була холодною та вогкою, а подушка занадто твердою та непіддатливою. Він, той що оживав після вистав, на кохання дивився як на подразник, з елементами ненависті і неприйняття. Він став роздратованим, нетерплячим, сварливим та іноді депресивним і мовчазним.

Тепер, мені все частіше і частіше хотілося як найдовше лишатись в сценічному образі, все довше і складніше мені давалось пересилувати себе і сісти в те кляте крісло та поглянути в дзеркало. Грим змивався на швидкоруч, різкими та короткими рухами, а погляд при цьому лиш швидко не затримуючись ковзав по поверхні дзеркала намагаючись у будь-якому разі не зустрітися з очима тієї іншої істоти, що могла у ньому відобразитися.
Зрештою так тривало декілька місяців і було зіграно два сезони чудових п’єс. Скрізь був аншлаг і здавалося, що кількість моїх прихильників зростає. Через деякий час, я знайшов засіб уникати зустрічі з тією потворою в дзеркалі, тобто з тим, ким я собі відображався. Засіб виявився дієвим та простим. Після закінчення вистави і заходячи в гримерну, я діставав заздалегідь приготовлену пляшку відбірного віскі, прокидав в себе залпом два напівповні келихи, закусюючи бутербродами з буфету, які мені на прохання приносила асистентка, робив передишку на час, щоб вистачало викурити одну сигарету, а потім заливав ще два аналогічні стакани спиртного і чекав.

Таким чином, до крісла і дзеркала я підходив вже у хороброму стані і не боячись побачити небажане виконував свій звичайний ритуал виходу з ролі.
Це тривало і допомагало до певного часу. Проте, одного вечора, я вже наповнений хороброю рідиною та тримаючи пляшку в руках впав в крісло і не впевненими рухами почав змивати з себе грим, періодично дивлячись на результат цієї роботи в дзеркалі. Раптом, я помітив, що моє відображення дещо змінилось. Напроти на мене дивилося перекошене і з єхидною, лукавою посмішкою обличчя, що тільки здалеку могло нагадувати мене.
Обличчя деякий час посміхалося, а потім з його вуст і слово в слово синхронно з моїми промовило: «Тікати більше нікуди, не має місця на землі, де б ти міг заховатись від самого себе. Навіть найчорніший і полірований граніт, самі темні води найглибшого у світі озера, скло вікна, за яким опуститься ніч буде показувати тобі, ким ти став та хто ти є. Все, абсолютно все до глибини твоєї темної душі».

З того вечора я зрозумів, тепер вже цих чар з мене не зняти нікому, а я вимушений лишити ті дороги і місця, що так прив’язували мене до мого життя. Все має початися знову, я вірив в це. Якщо ролі можна удосконалювати і перегравати, впевнений, що і з життям це теж можливо. Все має початися не просто в цей час, може через сто чи двісті років, але програти все заново. Пройти по стежині наступного життя обережно, крок за кроком, частіше прислухатися до себе та не повторити більше помилок.
Вихід з цього прийшов сам по собі і досить очікувано. Саме сьогодні, я мав в останнє вийти на сцену. Моя роль передбачала використання такого атрибуту як пістолет, який я заздалегідь підмінив на бойовий. За ходом п’єси, я мав вистрілити та смертельно поранити свого опонента, що за задумом стояв на шляху до моєї нареченої. Сюжет був десятки разів прорепетований та програний перед глядачами, тож все нібито було передбачувано та ніхто не очікував іншого повороту.
У свою чергу, за моїм задумом, я не планував в цей вечір стріляти в опонента, а навпаки, промовивши: «Я відпускаю вас та себе», вистрілити собі у скроню. Саме так, як мені гадалося, той звір, що ховається під образом уявного героя вистави, не передбачить і не завадить моїм діям, а я, покінчивши з ним, звільнюсь від павутиння цієї землі та повернусь на неї, щоб все програти заново. Поряд з цим, мені здавалося, що відпустивши її, я дам волю її Серцю, що так настраждалось зі мною, і вона, окрилена та усвідомлена знайде своє щастя в цьому світі.
Такий поворот звичайно призведе до фурору, не один тиждень чи рік журналісти багатьох культурно-просвітницьких та сенсаційних видань будуть досліджувати причини такого вчинку. Будувати свої версії, гіпотези, знайдуть прибічників і тих і інших, в тому числі і в середовищі моїх колег. Та це вже аж ніяк мене не зачіпатиме. Моя свідомість буде розщеплена у вселенському розумі.

Мої плани мали б бути реалізовані і вже ніяк не вбачав факторів чи форс-мажорних ситуацій, що могли б їм завадити. Добігав так час до початку вистави, збігав так час до кінця мого життя. Мені не було аж ніяк страшно, мене лиш переповнювало нестерпне бажання отримати волю і свободу. Повернутись неодмінно повернутись на Землю, знайти там її та прожити так життя в якій не буде ні крихти гордості, чванства, непоступливості, а лише чиста джерельна Любов, повага та тепло щирих і рідних мені обійм. Я вже мріяв про ті вчинки і подвиги, що зроблю заради неї, про слова які не сказав в цьому житті, а мусив би. Заборонив би сказати ті слова, які вилітали в гніві з моїх вуст, підхоплювали її емоції та у вихорі сварки заковували наші почуття.
Що ж нарешті я почув дзвінок, що сповіщав про початок вистави і я подумки прощаючись провів свою гримерну поглядом, не лишивши уваги ні крісла, а ні дзеркала та попрямував на сцену. Початок вистави задався добре, позитивна та прийнятна енергія глядача живила нас акторів, і як завжди в такі періоди, нам прагнулося зіграти набагато професійніше та на високому рівні вразити глядача. Ми отримували і віддавались одночасно, а такий взаємообмін енергіями завжди заводив, сприяв імпровізації, допомагав і підтримував нас. Пригадуються навіть такі випадки, коли приходив до театру з високою температурою чи нежиттю, а виходячи на сцену, почувши перші оплески чи навпаки відчувши, як глядач завмирав від дійства і у нього перехоплювало подих, будь-які признаки хвороби зникали повністю, правда нажаль лише до кінця п’єси.

Ну ось, і наближається мій фінал. Сюжет пройшов до критичної для мене точки сценарію. На сцені вже були всі герої, що б мали зблизька побачити завершення моєї славної кар’єри. Пістолет лежав в шухляді столу, що знаходився в кутку сцени і я вже прямував до нього.
Ці хвилини дороги до столу і витягування пістолета абсолютно випали з моєї пам’яті, бо отямився я вже коли стояв напроти мого колеги, який грав роль опонента. Час йшов, і фрази за сценарієм акторами були сказані, тепер був мій крок і я навіть встиг помітити в очах партнера запитання щодо мого зволікання, а вже коли моя рука не витягнута з пістолетом у його бік, а зігнута у лікті піднесла зброю до скроні, в тих очах акторів я читав і страх і нерозуміння одночасно. Я не хотів тоді дивитись їм у очі. Я знав, софіти сцени настільки яскраві, що світло від них повністю лишає зал у темряві. І коли відбувається дійство, актори не зовсім добре бачать глядачів або ж не бачать їх взагалі.

Я повернувся тоді до того світла, я дивився і вдивлявся прямо в нього, а мій палець вже напружувався на спусковому гачку. Можливо, точно не пам’ятаю та диво сталося саме в той час. Раптом, крізь потужне світло софітів я побачив, а можливо відчув очі сотень глядачів, всього великого залу театру, які завмерли і боялись навіть дихнути. Серед сотень пар спрямованих на мене поглядів я пізнав один, мені подумалось, що я вже вмер та не вірилось в це, однак ні. Це був її погляд, погляд моєї коханої. Вона була на виставі і спостерігала за моєю грою.
Як тільки в мене промайнула думка не дозволити їй побачити мою смерть, хаотичні думки пошуку виходу з цієї мізансцени і з відповідними поясненнями, як раптом сильний і глухий звук за лаштунками мабуть від падаючого тяжкого предмету, змусив здригнутися мою руку, а мій палець все таки натиснув на спуск. Звуку постілу я не почув, лише щось тепле потекло по моїй щоці.

Далі був туман, такий важкий на груди і такий липкий. Я чув голоси людей та очі мої були залиті кров’ю і нічого не могли розпізнати. Перебуваючи у свідомості, я марив нею, переживав і турбувався, як вона перенеси цю мою останню в цьому житті безглузду витівку. Згодом мене все-таки ввели в коматозний сон, з якого я вийшов вже у палаті лікарні. Звичайно моя голова була перемотана і сильно боліла, через силу повернувши її на ліво, я помітив незнайому мені людину. Швидше істоту, бо вона була так як ніби напівпрозора.
Це творіння довго дивилося на мене сумними і добрими очима та чогось чекало. Через хвилину, до кімнати зайшла ще одна така ж по природі сутність і лише тоді я зрозумів, що то були ангели. Так, саме ангели-хранителі, один мій , а інший її.
Коли відчинились двері палати і в приміщення зайшла вона, ангели зникли. Моя кохана тихо підійшла до мене і з теплим ніжним поглядом оглядала мою рану.
- Все таки дивовижні клубки життя, які вплітають таких світлих людей як ти, мабуть наші ангели товаришують, і коли я вперто замовчую свою ганьбу, мій б’є себе в чоло, і після слів «Ну що знову те саме?», телефонує твоєму, - вперше після поранення промовив я.
- Так, я вже давно не дивуюсь цьому, бо потім мій, як навіжений не дивиться навіть чим я зайнята. Одного разу з драбини за малим не шубовхнулась, а оце крайній раз, що був, то чаєм попеклась. Уявляєш? – почала розповідь кохана.
- А то як воно тоді?
- Та як? Наче вже в літаку і в повітрі згадуєш, що вдома не вимкнута праска. Причому впевнена на сто відсотків, що не вмикала її навіть. От і цього разу, мене як потягло на сайт твого театру, змусило купити квиток в перші ряди. Навіщо ти це задумав? – вперше з серйозним обличчям запитала вона.
- Бо я став не тим, кого ти покохала, а це чудовисько, відображення якого я бачив в дзеркалі не давало мені жити. І що я мусив робити в такий момент? Як вчинити?
- Ти мусив перемогти його, а не вбити себе, - промовила кохана і продовжила, - перемогти, це значить знайти себе, бо справжній ти не був убитий, поневолений чи безвісті зниклий, справжній ти був у тобі, він просився на волю, але ти його нажаль не чув.
Ми деякий час мовчали, як раптом в палаті з’явились ті сутності, ангели. Кохана ніби відчувши щось потойбічне щільніше закуталась в лікарняний халат поскаржившись на холод. Я в цей час дивився ангелам в очі, і в них блакитних і світлих все ж таки відзеркалювалася моя справжня природа, моя світла Душа.

Марко Вінко
Вересень 2025 року

• < Назад
• Вперёд >