Остання сцена

Сьогодні моя остання сцена. Останній виступ в цьому театрі, перед цими глядачами. Щасливчики таке побачити, навіть не уявляють собі, як продешевили каси з квитками на цю виставу.

Я довго не заходячи до будівлі і стоячи на протилежному боці вулиці спостерігав за людьми, які попри холодний і дощовий осінній вечір по одному, в парі чи компаніями сходились на показ. Більшість з них, як досвідчені відвідувачі закладів культури, залишали до початку з півгодини часу, щоб відвідати гардероб і звичайно театральний буфет. Там, вже тримаючи склянки з віскі, коньяком чи вином, вони уявляли себе аристократами та ділились своїми думками і сподіваннями щодо вистави.

Моє обличчя було на кожній афіші по дорозі до театру і на вході, тож вперше в житті, стидаючись своєї знаменитості, якою упивався до цього, соромлячись закоханості жінок і заздрості чоловіків, вкутавшись в свою теплу куртку та накинувши капюшон, я потрапив до будівлі через службовий вхід.
Ось вже і моя гримерка, я не квапливо дістав з кишеню ключ та розумів, що цього в житті більше не повториться ніколи. Дії, що робив стільки років на автоматизмі, чомусь потребували, якоїсь урочистості та усвідомленості. Тож, я відкрив неквапливо старий та роздовбаний замок і через ледь відчутний дотик в останнє штовхнув двері приміщення, де починав ще молодим актором і де мав намір закінчити цього вечора свою кар’єру.

Вже переодягнувшись у сценічний костюм, як виявилося найстрашнішим стало сісти та подивитись на себе в дзеркало. За декілька хвилин мала з’явитись асистентка і накласти грим, а я все ніяк не знаходив в собі сили підійти до того крісла, що так мені всі ці роки подобалось. Воно було в міру широким та високим. На ньому я часто читав сценарії, програвав сам з собою деякі сцени, входив в образи.

Крісло мене заспокоювало та приглушало мої почуття після кожної вистави, так ніби вбирало в себе всі мої позитивні чи негативні емоції, лишаючи мене наодинці з самим собою. Потім, коли дихання ставало рівнішим, думки сповільнювались і сконцентровувались, я піднімав погляд і довго, ще тривалий час вдивлявся крізь грим і образ актора у себе.

Так, я намагався вийти з ролі, не загубитись в п’єсах та ілюзіях гри. Минали хвилини, спочатку в очах я вловлював ноти свого героя, його міміку обличчя та прописаний настрій. Тільки через тривалий проміжок часу, що займав хвилин зо двадцять, мої очі починали пекти, а за хвилину з них лилися сльози розмазуючи за своїм рухом нанесений грим. Заспокоївшись і декілька разів глибоко вдихнувши, я різко закривав повіки і потім так само швидко їх розплющував. Саме в цей момент, моє відображення свідчило про повернення мого істинного я.
Якщо взяти всі речі, якими я володів чи перебували в моєму користуванні за все моє життя, то мабуть саме це крісло і дзеркало були важливими і дорогими для мене предметами. Такими, яких я б не наважувався ні продати, ні подарувати.
Все почалося після того, як життя поза театром і сценою вклинилось в моє розмірене буття та посіло в ньому спочатку незначну, а згодом вагому частку.

Подробнее...

Я народжений тут, в країні, що була обрана мною задовго моєї появи у цьому світі. Тільки я маю спогади і подібних собі не зустрічав. Бачив тих хто здогадуються, бачив переселених, яких називають божевільними. Бачив полонених темними, які вустами людей пророчать неправду. Лише мені одному судилося чи присуджено пам’ятати звідки прийшов та з чим маю піти.  

Задовго до свого народження, я пам’ятаю себе в тісній бібліотеці, стіною якої слугувала велика шафа картотек, а інша полиці з книгами. Я був там мабуть достатньо довго, як для земного часу, може віки. Мене ніхто не підганяв, не кликав, мені не було потреби поспішати, я не мав обов’язків. Це місце спокою було моїм притулком для відпочинку. Кімната, і книги. Картотека допомагала знайти потрібні часи, події. Потім я повертався на зручному кріслі до книжкових шаф і дістаючи з полиці необхідний фоліант заглиблювався в його вивчення.

Зрештою, я зрозумів тільки те, що Світ земний приречений до зацикленості подій. Розквіт і занепад імперій та цивілізацій відбувалися через небажання пізнати себе і навколишнє, як наслідок неусвідомлення свого призначення і приховування Істини, яку більшість боялися чи соромилися.

Хтось був завойовником, хтось хлібором, а хто скотарем, чи мисливцем. Те що їх оточувало тим і жили, з тим вмирали та були здивовані та пригнічені пустотою і убогістю свого Духу. Так шли віки, тисячоліття. Все минало і поразки були лише для того, щоб запалювати серця нащадкам. Звичайно, якщо такі лишалися.

Подробнее...

Тепер про дороги. Про буквальні шляхи і про ті, що з ледь прохожених вливаються в широкі магістралі життя.
З дорогами варто бути обережним, завжди звірятися з біологічним, точніше психофізичним компасом, що б не вели вони тебе по колу, щоб змінювався ландшафт, погода, пори року.

В мене були дороги, приємні мені. Навіювали спогади, миті. Ті що були в минулому події і сцени, однак лишилися тільки дороги. Я проїжджав їх на самоті безліч раз, я поринав у спогади, я гнівався, я молився, я просив пробачення на них сам у себе і в інших, я плакав, посміхався, прощав і прощався. А зрештою? Я був на дорозі, яка вела мене в минуле. В те минуле, де мене не має, де не має знайомих мені людей бо вони як і я вже інші. Я ставав примарою, привидом на дорозі, що зв’язувала мене лише почуттями і відчуттями, з емоціями. Іншого і не побачив би ніколи.

Одного дня, я схилив голову перед цими шляхами, я подякував їм і на одному перехресті, саме там де зазвичай рухався по прямій, я скерував авто в інший бік і переді мною постав новий пейзаж. Це була нова та необкатана мною дорога. Я все ще був на ній на самоті, але попутники завжди можуть трапитись.

Людина завжди лишиться людиною, з повним комплектом своїх «мух» в голові, з прагненням відчувати приємне, з насолодою до комфорту. Та не можна віддаватися миттям ейфорії, не можливо перескочити відразу з однієї на іншу, бо до кожного виду задоволення веде тяжкий шлях. І чим він важчий тим і насолода від перемоги буде яскравіша та триваліша.

Подробнее...

Яким вином поливать спрагу людей,
 щоб вони могли зрозуміти,що вони Боги.
Нікола Тесла.

Пам’ятаю, яким було здивування людей, що очікуваний 12.02.2012р. кінець світу не відбувся. Знову зійшло сонце, розпочався звичайний день, життя продовжилось. Лише вчені згодом зафіксували зміни величин електромагнітних коливань нашої планети Земля - вібрації. Вона почала зростати.
А особливі люди, яких ми називаємо відаючими , відчули і зрозуміли, що час пророцтв настав: і засурмили сурми, і він все - таки прийшов - невидимий і безповоротни апокаліпсис - той самий КІНЕЦЬ СТАРОГО СВІТУ. Апокаліпсис - це просто час іспиту для людства з питаннями: - так хто ж ти є насправді, з ким ти – з добром, чи зі злом, для чого ти на цій землі.
Час прийшов, все вже дозріло. Жнива. Колоски до колосків, плевели до плевели. А люди не розуміють чому ковід, чому війна, хвороби, випробування.
Це Земля почала планетарне прибирання від того зла, яке ми, люди, допустили в наш Всесвіт, Землю, свої серця і структури ДНК.
Катаклізми, війни, хвороби - ОЧИЩЕННЯ.

Планета в 4 вимірі трансформації, а ми -частина її і не можемо залишатись в стороні. «Люди як рослини, деякі засохнуть, підуть в небуття, а інші стануть розбудовою для створення нових світів. Щоб еволюціонувати, тіло повинно відповідати зовнішньому середовищу» - В. Шевцов.
30 років свідомого життя в пошуку себе в школах, ритритах, конференціях. О.Блаватська, А.Бейлі і вчителі…,медитації, практики. І лише зараз ПРОЗРІННЯ: ніякі вчення, вебінари не варті нічого, якщо із твоєї душі не ллється Радість, Світло, Любов- якщо в твоєму серці немає Бога.
Яким надзвичайним відкриттям стало знайомство зі шкалою усвідомлення Девіда Хокінса.

Далі...

Все починається з кінця...

Все починається з кінця. І при дверях, міркуючи чи стукати, стоїть Душа.
Притрушена попілом, столітнім, ховаючи за сорочкою шрами, опускаючи до долу очі. Чекає, міркуючи і сподіваючись, а раптом повернуть? Раптом з гори донесеться, «Йди! Тобі ще не час!». І все, і знову в тілі. І вже так звично.
На сей раз мабуть так не буде. Чомусь так холодно і вогко. Лишила там свій одяг, теплий. Ліжко не застелене - то в дорогу. Мабуть в далеку.
Пританцьовуючи, чи відкриють? Чи впустять? «Егей! Я повернулася! Я вдома!». Не впускають. Присісти б, та де? Вогко.
Як же ж так? Запитує і тужить - «Маю крила. Вмію літати, знаю дорогу, хочу до дому! Чому ж так? Чому не лечу? Що тримає?»
Озирнулася, нитки, сотні, заплутані, скуйовджені. Ось від правої руки і від шиї, ось в серці глибоко сидять. До ніг, так ніби прикута. І всі ці нитки до землі.
Вже не повернеться, знає. Кричить і стукати не в силі. Літати вміє однак не літає. Зупинилась.
Опустилась голова смиренно. «Я не повернусь! Вже нічого не вдієш та не виправиш. Нічого не змінити. Агов! На сторожі, чуєте? Я готова».
Почула шурхіт, потім скрип і через шпаринку ледь відчутну прохолоду. Аж в ту саму мить, щось підхопило, штовхнуло в спину і закрутило у вирій.
Летить і бачить. Тут пронесеться повз скорботних рідних, обіймаючи кожного. Біля кожного поплаче, і попросить вибачення за буремність років.
Повернеться в дитинство, підхопить спогади, мрії, кине їх в торбу. Пролетить повз юність, втамує спрагу її прохолодою. Відвідає зрілість, вклониться їй до землі, збере по поличкам всього чому навчилась, повісить на шию образи і несправедливість, а до ніг причепить свої гріхи.
І от вже знову біля дверей. Між одвірками листок. То її карта життя. Її шлях. Відкрились двері. Вже нікого не кликала і не просила. Переступила поріг і крила розправившись, самі понесли її у височінь. Летить до дому.
З-за хмар, час від часу вилітають її знайомі, вітаються. Вказують напрямок, та клином слідують за нею. Вже веселіше трохи. Вже ніяк, вже байдуже, вже ні де. І відчуття вогкості зникло. Тепло, але якось по іншому, ніж на Землі. Тепло те йде не від Сонця, а з середини та і живиться звідкись з іншого Джерела.
Хмари густі, пелюстками квітів, клубочуться, вирують, усміхнені всі, але без бажань і пристрасті. Летить, то низько то високо, подих захоплює, але не страшно.
«Я повертаюсь, я лечу до дому». «Мені вже не хочеться назад, я вільна у виборі, я вільна у бажаннях, які розтануть в мить коли моє земне тіло перетвориться в те, з чого було взято. Все земне до Землі, а те з чим прийшла з собою».
Летить і бачить себе, так ніби то не вона. Тіло прозоре і одночасно барвисте та кожному відтінку своє значення і мета. От вже голова світлішає, кольори блакитні, як квіти барвінків, от руки жовтого кольору, а темне з грудей ніби вітром зносить до ніг, а за ними лишається слід, як від реактивного літака. За цим, з ніг злітають гріхи і мотузок образ зривається і розпорошується у просторі. Летить і очищується одночасно.

Далі...